Марина, коли відвела до першого класу сина, дізналася, що вагітна. Мами, які зустрічали дітей, стоячи біля воріт школи, помітивши животик через кілька місяців, стали бурхливо вітати жінку з майбутнім поповненням: “Яке щастя”, “Я так рада за тебе!”, інформує KURAZH.
Через кілька років, ледве оговтавшись від пологів, вона знову завагітніла. Дівчата вітали, але досить стримано.
Троє дітей — це вам не жарт! Зараз така програма в школі, що з кожним треба сидіти над зошитами, пояснювати те, що не пояснив учитель. Кожного треба одягнути, взути, нагодувати.
Розвивати і розважати. Наймати репетиторів, возити на море. Разом з дитиною проходити всі труднощі та кризи віку.
І це лише поточні завдання. А в майбутньому — кожній дитині треба дати освіту і забезпечити житлом.
Коли Марина завагітніла вчетверте, її ніхто не вітав. Усі співчутливо мовчали або казали “тримайся”. Подруга була відвертіша за всіх:
“Навіщо тобі четвертий? Відверто кажучи, ти і з трьома не справляєшся. З лікарняного на лікарняний, та й у школі справи у вас ідуть погано…”.
Марина подругу з дому вигнала, не давши їй допити каву. І з іншими приятельками спілкування припинила. Навіщо їй їхнє співчуття?
У неї є чоловік, він добре заробляє. У неї є батьки, вони забезпечені понад міру. Вже якось знайдуть гроші, щоб оплатити навчання і купити всім квартири.
Але добробут — це не синиця в руці, а журавель у небі. Чоловіка зняли з посади через гучну кримінальну справу, до якої він мав досить поверхневе відношення. Але голови полетіли. Батько героїні серйозно захворів і про витрати на розвивання дітей, йогу і танці довелося забути. Рівень життя просів.
Ми не знаємо, як саме ця сім’я живе зараз, але бачили фотографії Марини в соцмережах: страшенно схудла, виснажена, без блиску в очах.
Є така думка:
“Треба співвідносити бажання з можливостями. Не можна довіряти свою долю і долі ще 3-4-5 малюків одній людині — чоловікові. Не всі витримують величезну відповідальність. Багато хто йде”.
Наші старенькі батьки згадують минулий час як епоху світлого теперішнього і не менш світлого майбутнього. Дбайливі руки держави підхоплять твоїх дітей, допоможуть, вилікують, навчать.
Мами тих років взагалі до підручників із зошитами не торкалися, а нинішні — після 12-годинної зміни в магазині їдуть додому поробки робити і до словникових диктантів готуватися. Або йдуть з роботи, щоб чадо зустрічати і на секції возити. Присвячують своє життя дитині.
Добре мати позитивний настрій і думати, що ти з усім впораєшся. А якщо не впораєшся, то люди допоможуть. Або держава.
Але хіба в такій державі ми зараз живемо? Ми часом імен сусідів не знаємо, а вже просити допомоги — з розряду фантастики.
А може, і люди такі ж, як були. І грошей стільки ж. Не голодуємо ж. Але через ідею дитиноцентризму ми багато на себе звалюємо. І модно одягнути, і море показати. І Олімпіаду виграти. А вже купити по квартирі дітям — це зовсім висока планка. Добре, що комусь вона під силу, але чи повинен кожен з нас встановлювати собі таку норму?
Ми малюємо в мріях дивовижний світ, де все стерильно, гладко і солодко. А тим часом найкращі уми людства, найкращі спортсмени і герої країни виростали не в найкомфортніших умовах.
Той, кому судилося пробитися, проб’ється незважаючи на заборони батьків. Той, кому судилося впасти, впаде, незважаючи на їхню допомогу.
